Без терміну давності. Як захистити свої права, якщо ви постраждали від російських військових?

На правах реклами

Братські могили мирних жителів, закатовані та спалені тіла цивільних – чоловіків, жінок, дітей, десятки тисяч людей, які залишились без домівки, майже 20 тисяч дітей, викрадених та незаконно вивезених у Росію, цілі міста, які тепер вщент зруйновані,  – усе це докази жахливих воєнних злочинів, які чинять російські війська в Україні. Масштаби трагедій важко вкласти у голові, зважаючи на те, що на тимчасово окупованих територіях терор досі триває. 

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Генпрокуратура відкрила понад 80 тисяч справ про воєнні злочини. Наразі, вирок у суді винесли лише у 30 випадках. Слідство у решти справ триває.   

До розслідувань воєнних злочинів росії в Україні долучилися 14 країн Європейського Союзу. Вже зараз обговорюється створення спеціального трибуналу, який судитиме керівництво росії за злочини проти людяності. 

Українські та міжнародні правозахисники спільно з правоохоронцями збирають свідчення постраждалих та будь-які матеріали – фото, відео, особисті речі, – які можуть стати доказами у справі. Це необхідно, аби задокументувати факти воєнних злочинів. Однак, щоб в подальшому притягнути злочинців до відповідальності достатньо усних свідчень.  В умовах війни за міжнародними нормами для встановлення правосуддя не обов'язково мати фізичні, судово-медичні докази. 

Постраждалим від воєнних злочинів часто може бути морально непросто давати свідчення. Але свідчити, коли на це знайдуться сили, – важливо, адже  так вдасться захистити свої права та притягнути злочинців до відповідальності. Більше про те, як змусити кривдників постати перед судом, та як міжнародне право захищає постраждалих від воєнних злочинів, розповідає правозахисниця та юристка Вікторія Карпа у відео.

Що таке воєнні злочини та чому вони не мають терміну давності?

Воєнним злочином називають порушення законів та звичаїв війни. Найповніше визначення воєнних злочинів закріплене в Римському статуті, згідно з яким воєнний злочин – це грубе порушення гуманітарного права та Женевських конвенцій 1949 року. Такі злочини належать до категорії міжнародного кримінального права.  

До воєнних злочинів відносять:

• умисне вбивство цивільного населення, 
• катування та заподіяння тяжких тілесних ушкоджень,
• незаконні депортації, 
• викрадення цивільних,
• зґвалтування, 
• примус до сексуального рабства, 
• позбавлення їжі, 
• мародерство. 

І це лише частковий перелік насильства, з яким зіштовхуються цивільні під час війни. Фільтраційні табори, моральні знущання, примусове роздягання та обшуки на блокпостах, тощо, теж вважаються воєнним злочином. 

Воєнні злочини не мають терміну давності. Притягнути кривдників до відповідальності можна і через 10 років після скоєного злочину. В історії є приклад, коли чадському диктатору Гіссену Габре, звинуваченому у злочинах проти людяності, винесли вирок через 26 років після повалення його кривавого режиму.  

"Це пов'язано насамперед з тим, що війна може розгортатися роками, і постраждалі можуть, наприклад, перебувати в окупації. Їм може знадобитися декілька років, а інколи навіть й десятиріч, аби наважитися звернутися за правовою допомогою", – пояснює Вікторія Карпа, правозахисниця ГО "ЮрФем". 

Хто несе відповідальність за воєнні злочини? 

Постраждала людина ніколи не  винна в тому, що з нею трапилося. Усю відповідальність несе нападник, який заподіяв шкоду. За скоєне насильство у суді, перш за все, відповідатимуть безпосередні виконавці злочину. Але притягнути до відповідальності можна і вище командування: навіть якщо військове керівництво ніяк не контактувало з постраждалими і не було присутнім при скоєнні злочинів, вони або віддавали злочинні накази, або знали, що такі злочини відбуваються, але не зупинили їх. Виконання наказу – не є ні виправдання, ні пом’якшувальною обставиною для військових, які свідомі чинили злочини.  

"Відсутність фізичних чи судово-медичних доказів не є перешкодою у встановленні правосуддя.  Міжнародна кримінальна практика дозволяє спиратися виключно на свідчення постраждалої людини або свідків", – наголошує правозахисниця Вікторія Карпа.  

Як постраждалі можуть захистити свої права?  

"Постраждалі особи мають право звернутись по безоплатну правову допомогу та  домогтися правосуддя як на національному, так і на міжнародному рівнях", – звертає увагу Вікторія Карпа.  

Кожному, хто постраждав від насильства під час війни, гарантується право на конфіденційність. Свідчення постраждалих заборонено розголошувати публічно. Інформація, надана правоохоронним органам, використовується виключно в межах кримінального провадження, і лише уповноваженими учасниками процесу.  

Куди звертатись за допомогою?

Україна вже зараз працює над тим, щоб допомогти постраждалим від насильства під час війни. На інтернет-сторінці "Платформа допомоги врятованим" зібрано ключові державні та громадські сервіси допомоги тим, хто постраждав та потребує фахової підтримки. Уся допомога є безоплатною та конфіденційною. 

Якщо ви чи ваші близькі постраждали від будь-якої з форм насильства — зверніться за безоплатною підтримкою до Центрів допомоги врятованим, де ви отримаєте юридичну та психологічну допомогу, або ж дистанційно через Платформу. 

• Офлайн: Центр допомоги врятованим – місце, де безоплатну юридичну та психологічну допомогу надають всім постраждалим, які цього потребують. Центри уже працюють в 11 містах: Києві, Львові, Запоріжжі, Дніпрі, Чернівцях, Мукачеві, Полтаві, Кропивницькому, Одесі, і ще два мобільних центри в Харкові та Херсоні.
• Онлайн: "Платформа допомоги врятованим" – на сайті розміщені контакти про сервіси, які надають необхідну допомогу та підтримку постраждалим під час війни.
• Телефоном: зверніться за номером 15-47. Соціальний працівник під час розмови проаналізує вашу потребу і зможе проконсультувати або направити вас до потрібного спеціаліста у Центрі допомоги врятованим, суміжних Центрах чи на Платформі.
   

Платформа та центри допомоги врятованим  створено за ініціативи Офісу Віце-прем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, сприяння Урядової Уповноваженої з питань гендерної політики та підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні й місцевих органів влади.